Языковая политика

Бабушки тех кто жил в СССР ходили в Церкву, многие крестили детей, тайно,  по ночам, многие видели как молятся старшие, иконы.  Т.е. сам дух православия сохранялся и в СССР.  И  только с его падением начали этот дух повсеместно вытравливать. Рвать русское  единство на части и параллельно развращать и уничтожать.  Это была катастрофа сопоставимая по трагичности с ВОВ и даже более тяжелая. Т.к. в ней были не просто огромные человеческие потери, но  была искажена сама суть человека, единство народа, представления о добре и зле.

Так чи інакше, до початку горбачовських часів богомольні бабусі вже сприймались як маргінальний вимираючий вид. Авторитет їх був практично нульовий, а масово хреститись люди почали, тільки аж коли по зомбоящику їм сказали, в одному пакеті з НЛО й Кашпіровським. Так, формально, і богомольне вимираюче покоління, і пострадянські неофіти — православні християни, але повноцінної передачі традиції від перших до других не було.

Если от современной молодёжи не получится требовать слишком многого, то пусть хоть так.

А в чому прикол? Цнотливу дівчину, придатну для шлюбу, слід вирощувати у спеціально ізольованому замку з драконом і видавати за благородного лицаря, що вб'є дракона. А сучасна зіпсована молодь нехай хоч раз організує в себе повноцінний проміскуїтет з масовими оргіями, замість того, щоб цілий день у смартфони свої глипати.

Щодо українських прізвищ на -енко. Ще можна провести паралель між ними та білоруськими на -ьонок — напр., Ковальонок (Кавалёнак).

И очевидно,  уличная языковая среда была русской, опять же, с заметными особенностями.

Не російське, лише російськомовна на стадії активного переходу. Роздутий статус російської, плюс фактор переселення на нове місце, плюс деяка кількість переселенців з інших республік (яких насправді була меншість, але присутність їх сприяла переходу й інших на російську). Люди підлаштовувались під домінуючу російську, хоча її домінування початково було ілюзорним.

Усе це підводить нас до думки: в 80-х чи 90-х на Донбасі, російськомовність якого ще ледве сформувалась на той момент, і в більшості російськомовних були живі україномовні родичі, просто ще не було умов для сильного антиукраїнського руху. Громадянська війна на російсько-українському мовному ґрунті? Тоді, мабуть, вона могла б виникнути і між русифікованими киянами та їхніми україномовними сільськими родичами. Коротше, це нереалістичний сценарій.

Досвід минулого показує, що цивілізованим німцям знадобилось для перетворення на повних відморозків якихось 10-20 років. І їхній шлях може повторити кожен. Ви не можете створити клуб невідморозків і сподіватися, що вони такими і лишатимуться. Скоріш, ви можете увірувати, що ті, в кого є ядерка — це спеціально відібрані цивілізовані люди, які ніколи й нізащо. Хоча все, що утримує їх від ядерної війни — це шанс отримати ядерний удар у відповідь, а так, можливо, вони вже далеко переплюнути аятол.

Причина перехода украинцев сознательного возраста на русский язык - миграция в местности, где уже столетия пановала соотв. языковая среда. Очевидно также, что объективной причины в таком переходе не было, имеем осознанный выбор.
Что до ядерного оружия, то это и обсуждать не хоцца. Кто бы сомневался, пустили бы оное в нынешней ситуации? "Дедушка старый, ему всё равно". Американцы не дурные. Вообразили, как решались бы споры хозяйствующих субъектов по транзиту газа?

Покоління моїх батьків ще пам'ятає україномовний Донбас. Значних територій, де століттями панувала російська, в складі УРСР просто не було — максимум, багатомовність і російська з лютим акцентом у стилі історичного одеського, який до нашого часу вигубили.

Щодо ядерної зброї — так, у нинішній ситуації ми були б змушені вдарити ядеркою по Москві, і саме тому нинішня ситуація не виникла б. Як і не виникла б, наприклад, ситуація, коли росіяни повертають собі історичну Аляску, що теж закінчилось би серією ядерних ударів.

Яка різниця, як до української та будь-якої іншої мови ставляться росіяни? Чи взагалі будь-хто ще. Мова про Україну та українців. Я говорю про те, що російська мова - це така ж мова України та українців, як українська. Й в Росії немає на неї ніяких ексклюзивних прав. Й для України, перш за все, це не мова воєнного ворога, а своя мова. Те, що війна йде з державою, для якої це теж своя мова,не має ніякого значення, якщо до цього адекватно ставитися. Й це, навпаки, показник своєї гідності: це наша мова, все інше з цього приводу для нас вторинно. Ти не розумієш, здається, що те, про що ти говориш, це протиставлення, перш за все не росіянам, а великій частині українців. Й ці українці це дуже добре бачать та відчувають.

Як там в Росії ставляться до української мови, в цьому ракурсі немає ніякого значення. Велика кількість росіян ставиться до української мови неадекватно та упереджено, тут навіть обговорювати нічого. Й це непрямо, але активно просувається й зверху. Але до того, що ми обговорюємо,це немає відношення. Почати треба з того, щоб перестати ставити знак рівності між Росією та російською мовою. Це буде перший шаг до адекватного підходу. Я зараз вже не про тебе особисто, а взагалі

«Така ж» — перебільшення. Мова частини сучасних українців — так. Але сотню років тому частка російськомовних серед українців була значно нижчою (російськомовний онук, що їздить на літо до своїх україномовних бабусь — дуже типова ситуація в пост-щербицькій Україні). Іншими словами, російська мова стала для багатьох українців своєю тільки через те, що батьки не передали їм свою рідну українську мову. У такому випадку, перехід на українську виглядає як повернення до власного коріння (тоді як перехід на російську в попередньому поколінні був просто пристосуванням до українофобського середовища).

Друга відмінність: російська мова не має «українотворчої» властивості. Людина, для якої українська мова рідна, сприймається за замовчуванням як українець — незалежно від того, живе тут чи за кордоном (і чи є держава Україна на карті взагалі), і навіть незалежно від походження. Людина з рідною російською може бути ким завгодно — росіянином, українцем, ще кимось — якщо не знати деталей, то за замовчуванням це росіянин. Українці як нація оформились із сукупності людей, що розмовляли діалектами української мови, і лише потім ситуація ускладнилась за рахунок русифікації, міграції, спроб переосмислити принципи побудови нації і т.п.

Третя відміннінність: відповідальність. Існування української мови залежить тільки від українців, зберегти її в живому стані — їхній прямий обов'язок, бо якщо не ми, то більш ніхто. Російська мова так критично від нас не залежить.

Справді, з російською мовою пов'язано певний пласт власне української культури — приміром, без неї неможливо читати в оригіналі словник Грінченка чи асоційовану з Україною частину творчості Гоголя. Що з цим робити? Як мінімум, спеціалістам, що працюють з цими текстами, російську мову знати треба. Але, з іншого боку, є приклад Сковороди, латиномовну частину творчості якого ми якщо читали, то тільки в перекладі, та й слов'яномовну теж здебільшого перекладено на сучасну українську — тобто, навіть втрата контакту з мовою оригіналу ще не викреслює твір з культурного простору.