Давайте!
«І» та «и» співпали, але різняться приголосні, після яких вони стоять. Тому я й дивуюся українській літері «ы»: «і» пишуть (друкують) після м'якого приголосного, «и» — після твердого, а що за 3-й варіант?
Приголосна перед І — необов'язково м'яка. Якщо ми говоримо про І<О (як у слові «дім» або «сіль»), то перед нею може зберігатися історична твердість, хоча сама голосна близька до І<Ѣ. Також можливий варіант вимови, коли И-подібний звук іде після м'якої приголосної — в цьому випадку теж пишеться І. Тобто, можливі 4 варіанти: [и] після твердої приголосної (пишемо И: «сир»), [і] після твердої (пишемо І: «сіль»), [и] після м'якої (пишемо І: «крайній»), [і] після м'якої (пишемо І: «сніг»). Хоча в наш час здебільшого орієнтуються на варіант вимови без таких фонетичних подробиць, і будь-яка И розглядається як [и] після твердої, а будь-яка І — як [і] після м'якої.
Не треба плутати історичну букву І (яка читалась так само, як И, і відрізнялась лише орфографічно) і сучасну букву І (що не має прямого зв'язку з історичними И чи І й передає нову фонему, що походить з кількох різних історичних голосних). Українці просто взяли букву, що була у шрифті, й дали їй нову функцію, а на місці історичної букви І стали писати И.
Чому українці відмовились від букви Ы? Тому ж, чому це зробили й болгари та серби, в яких історичні И та Ы теж фонетично співпали — теоретично, вони теж могли б залишити Ы, а И з алфавіту викинути, але простіше й логічніше було залишити ту букву, яка була більш частою й мала простіше накреслення. Частотність стала причиною й відмови від І та Ѵ (які були рідкіснішими за И, хоч І графічно простіша) — південні слов'яни просто відмовились від І, а українці пристосували для нової ролі.